Звенигородка — місто на Україні, районний центр Звенигородського району Черкаської області. Розташоване на річці Гнилий Тікич за 114 км від обласного центру — міста Черкаси та 12 км від залізничної станції Звенигородка. Населення 18,8 тисяч чоловік (2007).
На території сучасної Звенигородки виявлено кам'яні знаряддя праці доби бронзи, предмети скіфських часів та поселення черняхівської культури.
Місто виникло ще в часи Київської Русі. За існуючою легендою воно було розташоване за 3 км від сучасного, навколо конусоподібної гори. На одній з його веж нібито висів висів дзвін, яким населення повідомлялось про напад ворогів. Згідно з легендою, назва міста походить від назви гори (Звенигора — Звенигород)
Під час монголо-татарського нашестя місто було вщент зруйноване і перша згадка про Звенигород на Гнилому Тікичі відноситься до 1394 року. Тоді великий литовський князь Вітовт за посадив в Київському удільному князівстві князя Скиргайла замість свого васала Володимира. На що люд краю вчинив опір литовським загарбникам, і лише силою зброї Скиргайлове військо придушило повстання. Тоді-то Вітовт звелів Скиргайлові "ити ись Киево ко Черькасам и ко Звенигороду", аби і там встановити свої порядки. Вже сам цей факт, що наприкінці 14 ст. Звенигород існував як фортеця на межі з диким степом, засвідчує його давність. Цілком можливо, що в давньому місті справді був сторожовий пункт із дзвоном, що бив на сполох, звідки й походить назва. Існує й ще одна версія. За часів Київської Русі в знатних родах жінкам давали ім'я "Звенислава", що означало "слава, що дзвенить", " дзвінка слава". Виходячи з цього імені, можна припустити, що назва "Звенигород" означає — дзвінке (тобто славетне, знане ) місто.
1506 хан Менґлі I Ґерай віддав великому князю Литовському Сигізмунду ці землі. Звенигородський замок, що знаходився на шляху з Брацлава до Києва, часто зазнавав нападів татар, які і зруйнували його. 1545 , на прохання брацлавських міщан, замок було відбудовано, а в кінці століття біля нього знову заселилося місто, яке одержало стару назву — Звенигородка.
Після захоплення Правобережної України шляхетською Польщею 1569 року посилюється соціально-економічний гніт населення, яке зазнавало великих утисків від феодалів. Жителі сплачували панам численні податки: чопове, подимне, шкіряне, що спричиняло заворушення пригноблених. Під час визвольної війни українського народу 1648-1654 під проводом Богдана Хмельницького жителі міста повстали й вигнали польську шляхту. У 1648-1667 роках Звенигородка входила до складу Корсунського полку.
Андрусівським перемир'ям 1667 Правобережна Україна лишилась у складі Польщі, і населенню Звенигородки довелося й далі терпіти гноблення з боку польської шляхти. Соціально-економічний гніт доповнювався національно-релігійним. Польська шляхта і католицьке духовенство систематично проводили насильницьку політику ополчення українського народу, що викликало протягом XVIII ст. ряд повстань на Правобережній Україні. В районі Звенигородки діяв гайдамацький загін на чолі з козаком Медведівського куреня Гнатом Голим, який двічі, 1737 і 1743 року брав штурмом Звенигородський замок. Для захисту від гайдамаків польський уряд почав зводити укріплення навколо міста. 1765 року Звенигородський замок було обнесено дубовим частоколом, побудовані нові башти і казарми для охорони.
Під час Коліївщини у повстанські загони влилося багато жителів міста. В гайдамацькому загоні Ремези перебував В.Варченко — звенигородський бандурист.
Після придушення Коліївщини З. неодноразово переходила від одного власника до іншого. 1792 король Понятовський Станіслав-Август затвердив Звенигородці герб і надав статусу міста за магдебурзьким правом.
У 1793 році правобережні землі України приєднано до лівобережних в складі Росії. З 1795 Звенигородка ввійшля до складу Вознесенського намісництва, а з січня 1798 стала повітовим містом Київської губернії.
Інтенсивний розвиток торгівлі в зв'язку з включенням Правобережної України у всеросійський ринок був однією з причин виникнення і швидкого розвитку чумацького візництва. Звенигородка стає одним із центрів чумацького промислу нарівні з Чигирином та Білою Церквою. Торгували переважно лісом, виробами з дерева , лісоматеріалами. 1842 із Звенигородського повіту вивезено цих товарів на суму до 42 тисяч карбованців. З інших товарів місцевого виробництва слід назвати гончарні та шкіряні вироби.
1850 в Звенигородці проживало 7501 чоловік. Основна частина населення займалася землеробством, чумацьким промислом та ремісництвом. У місті налічувалося 127 ремісників, із них 33 кравці, 15 кушнірів. 25 шевців, 35 ткачів, 10 ковалів, 3 слюсарі, 6 теслярів, 2 склярі. У місті налічувалось 49 лавок, 20 корчем.
В 30-ті роки ХІХ ст. у Звенигородці споруджено міст через річку Гнилий Тікич, відкрито повітову лікарню. Місто мало пошту, телеграф. З 1833 розпочалися заняття в парафіяльному училищі, де навчалося трохи більше 20 учнів. Переважна ж більшість населення була неписьменною.
У другій половині ХІХ ст. поява залізниць, що мали незрівнянні переваги перед чумацьким візникуванням, прискорила занепад чумацтва. Звенигородка перестає бути одним із центрів чумацького промислу. 1867 в місті налічувалося понад 11201 жителів, більшість яких становить разом з родинами міщани (6174 чоловіка) і ремісники (1677 чоловік). Праця у виробничих майстернях була виснажливою. Робочий день тривав з 6 годин ранку до 9 годин вечора. На відпочинок протягом дня часу майже не відводилося. Майстри жорстоко експлуатували учнів, вимагаючи працювати навіть у нічний час.
У 70-х роках розпочалося будівництво залізниці Одеса-Кишинів, спочатку до Шполи, а пізніше до Умані, колія пролягла за 12 км від Звенигородки. В зв'язку з цим у місті з'являються промислові підприємства. У цей час тут діяли два свічкових заводи, тютюнова фабрика, 14 млинів. Через десять років до ладу стали ще два пивоварні та винокурні заводи, кілька цегелень. Проте вони були малопотужні, з примітивною технікою, на них працювало по декілька робітників, переважала ручна праця.
революції 1905-1907 у Росії дав поштовх революційним виступам у місті. Повітовий предводитель дворянства в телеграмі на ім'я генерал-губернатора повідомляв, що заворушення охопило весь повіт, місцевих сил недосить, щоб придушити народний рух. На 8 жовтня 1905 року за гратами Звенигородської в'язниці вже перебувало 113 чоловік. 20 жовтня припинили роботу робітники млина і броварі, 16 листопада — поштово-телеграфні працівники. Адміністрація цих установ змушена була піти на поступки: скоротити робочий день і підвищити заробітну плату.
Революційний рух у Звенигородці не припинився і 1906, що примусило київського генерал-губернатора перекинути сюди з Умані загін драгунів. У зв'язку із зростанням виступів проти поміщиків і місцевих властей, сенат указом від 6 липня 1906 запровадив у Звенигородському повіті стан облоги.
Царизм жорстоко придушив революцію 1905-1907 рр. В період реакції погіршало не лише соціальне становище трудящих. Вони все більше відчували і національне гноблення. У школах заборонялося навчання українською мовою, на батьківщині Т.Г.Шевченка переслідували тих, хто читав його твори. 1911 видатки на утримання урядових установ, війська та поліції по Звенигородці набагато перевищили вирати на охорону здоров'я та народну освіту.
У період промислового піднесення (1910 - 1914) у Звенигородці діяло 4 фабрично-заводські підприємства, де працювало близько 50 робітників, 7 ремісничих закладів. Найпоширенішим виробництвом було кожушне (у ньому було зайнято 200 чоловік). На цих підприємствах все ще переважала ручна праця.
1910 в місті налічувалося понад 24 тисяч жителів. Вони мешкали в 2461 будинку. Здебільшого це були дерев'яні, криті соломою хати. 40 гасових та 24 газових ліхтарі освітлювали вулиці. Городян обслуговували 40 візників. Один раз на тиждень проводився базар.
З медичних закладів було 3 лікарні на 64 ліжка, 2 аптеки, 6 аптекарських лавок, в які обслуговували 15 лікарів, 8 фельдшерів, 6 акушерок. У 7 нижчих чоловічих школах, жіночій гімназії, комерційному та ремісничому училищах навчалися 510 учнів, працювали 16 вчителів.
В роки першої світової війни в місті дислокувалися військові частини, солдати яких вели революційну пропаганду серед населення.
Після повалення самодержавства в Звенигородці почала діяти Рада робітничих і солдатських депутатів. Восени 1917 в місті виникла більшовицька організація із 17 чоловік. Протягом 1917 створилися профспілкові організації друкарів та швейників.
Водночас з цим на Звенигородщині заявила про себе ще одна сила — Вільне козацтво. Звенигородський кіш Вільного козацтва тривалий час тримав владу на теренах повіту у своїх руках.
В другій половині березня 1918 місто захопили австро-німецькі війська. Незважаючи на жорстокий терор, жителі повіту піднялися на боротьбу проти окупантів, яку очолив Звенигородський кіш Вільного козацтва. В першій половині червня 1918 розпочалося Звенигородсько-Таращанське повстання, яке в силу різних причин в кінцевому результаті закінчилося поразкою, хоч повстанці заволоділи Звенигородкою. Після вигнання німецьких окупантів владу деякий час утримували війська Директорії. 4 березня 1919 повітом оволоділи частини більшовицьких військ. Органом відновлення радянської влади став військово - революційний комітет.
В перші місяці існування радянської влади почали виникати комуни й артілі. Першу комуну (42 чоловік) в Звенигородці створено в травні 1919. Ревком націоналізував шкірообробний та цегельні заводи Омельянова.
У серпні 1919 до Звенигородки війшли війська генерала Денікіна , які протрималися до грудня. 30 січня 1920 в місто ввірвалися повстанці отамана Туза, а влітку цього ж року Звенигородка опинилася в руках загону полковника Цвітковського, який підпорядковувався Ю.Тютюннику. Однак червоноармійці незабаром захопили місто, після чого радянську владу тут було встановлено повністю.
922 почали працювати чавуноливарний,шкіряний заводи, ствоено артілі промислового характеру: швейну, килимову, трикотажну, шевську, ткацьку. Розпочалося кооперування сільських господарств. 20 жовтня пущено в дію першу чергу електростанції.
З ліквідацією волостей в 1923 Звенигородка стає центром однойменного району, а з 1927 її віднесено до категорії селищ міського типу. За цей час реконструйовано чавунно-ливарний завод, значно розширено і механізовано маслозавод, цегельні підприємства, державні млини, промислово-кооперативні артілі. 1926 року в селищі працювало 3 броварні, 7 млинів.
Протягом 1930 — 1931 років бідняцькі і середняцькі господарства об'єдналися в три артілі. В 1931 році утворена Звенигородська МТС.
1938 Звенигородку було віднесено до категрії міст районного підпорядкування. На цей час вона була частково радіофікована і електрифікована, почалося прокладання міського водогону, зросла кількість підприємствств громадського харчування та побутового обслуговування.
Напередодні Другої світової війни в місті налічувалося 14 державних підприемств обласного та республіканського підпорядкування і 11 промислових артілей, на яких працювали 3500 робітників. У шести загальноосвітніх школах навчалося понад 3000 учнів, готували кадри школа медсестер та сільськогосподарський технікум. Значно розширилася мережа медичних і культурно-освітніх закладів. Працювали лікарня, пологовий будинок, поліклініка, дитяча й жіноча консультації, інфекційна лікарня, дитяча поліклініка, чотири спеціалізовані диспасери, рентгенкабінет.
З початком Великої Вітчизняної війни понад 3000 тисячі жителів міста були мобілізовані на фронт. 29 липня 1941 фашисти окупували Звенигородку. За час окупації було знищено 2127 жителів міста. На каторжні роботи до Німеччини з міста і району відправлено 4894 юнаків і дівчат. Окупація тривала до 28 січня 1944, коли 20-й гвардійський танковий корпус під командуванням генерал-лейтенанта І.Г. Лазарєва досяг Звенигородки. Першими увійшли до міста частини 155-ї і 8-ї гвардійських танкових бригад 2-го Українського фронту. На зустріч їм із заходу прорвалися воїни 233-ї танкової бригади 1-го Українського фронту.
На фронтах війни загинули 825 жителів міста, 1116 звенигородців нагороджено орденами і медалями. На правому березі Гнилого Тікича на пагорбі Слави споруджено меморіальний пам'ятник полеглим воїнам, які визволяли Звенигородку від німецько-фашистських загарбників, та жителям міста, що загинули в боротьбі з фашизмом.
Завдяки героїчним зусиллям трудящих протягом 1944 ставали до ладу підприємства. В травні почали працювати маслозавод, плодозавод, чавуноливарний і борошномельний заводи, у червні — Звенигородське відділення автоперевезень. Наприкінці року в місті функціонувало 16 підприємств місцевої промисловості, які виробили на цей час продукції на 2 000 000 карбованців.
Відроджувалось й сільське господарсво. В квітні 1944 розпочала роботу Звенигородська МТС. Протягом березня — квітня 1944 було налагоджено роботу мережі торговельних підприємств, медичних і культурно-освітніх закладів, шкіл, пошти, телеграфу. Вже 1948 колективи підприемств і колгоспів Звенигородки досягли довоєнного рівня виробництва продукції.
В 1952 році на Гнилому Тікичі розпочалося будівництво міжколгоспної ГЕС, яке було завершено у 1959 році.
1959 приміські сільськогосподарські артілі злилися з сусідніми колгоспами сіл Стебного і Озірної. На околицях міста 1953 - 57 споруджено цегельні заводи, створено міжгосподарську будівельну організацію — "Міжгоспбуд". В 60-х роках створено ще дві будівельні організації.
Протягом 1965-71 місто прикрасили двоповерховий універмаг, готель, будинок колгоспника. Було забруковано вулиці, заасфальтовано 104 тисяч квадратних метрів шляхів, 18 тисяч метрів тротуарів, мережа водогону зросла на 500 метрів.
Станом на 1972 рік в місті працювало 42 магазини, 7 їдалень, ресторан, 4 кафе, комбінат побутового обслуговування, райлікарня, інфекційна лікарня, поліклініка, 5 спеціалізованих диспансерів, санітарноепідемологічна станція, поліомієлітний санаторій. На місцевих мінеральних водах, що мають цілющі властивості споруджено санаторій "Радон". У сфері освіти працювало чотири середніх школи і три восмирічні, вечірня школа, сільськогосподарський технікум.
| 
